2002-08-25 - Рок проти стрілки, uamusic.org.ua

uamusic.org.ua, 2002-08-25

З монтажної студії муніципального каналу «Делі-1»

Преамбула.

За рік-два по настанні перемоги білих над чорними на поклітинкованих українських землях, в славному нині і майже остаточно забутому тоді місті з дев'ятсотлітнім минулим пройшла серія ударних рок-фестивалів. Не встигли прокатать до них народну стежину, аж раптом все зникло і взялося кригою українське небо. До 2002 року це було і все, що можна було сказати про фестиваль «Тарас Бульба». На ту історію добрячим шаром бронзового хронікального пилу лягають чутки про опозицію між тодішньою владою і тодішніми митцями. Але, схоже, зараз від того пилу ніхто навіть не чхне.

В 2002 році на 11 рік незалежності влади від митців по ЗМІ пішла легесенька хвиля неспокою: не забили Бульбу ляхи, не згризли миші і шашіль не сточив. Гей-гей. Інакшого шансу з Півдня побачити Північ, як піти на прощу, в еру інформаційної цивілізації іще не було, тому південні Магомети нагорнули на горби якісь смішні клунки і потихеньку собі рушили.

Ліричний відступ. Пейзаж.

Північ України не є незалюдненою пустелею. Сорокатисячне Дубно має школи, училища, коледжі й заводи, мобільний зв'язок та вихід на інтернет, залізничне й автомобільне сполучення з Рівним, ЛЬвовом та ріжні інші приємні зручності. Люди прості й у побуті ввічливі, втім, їхня українська швидко розчиняється в російський і скрипить на зубах, а ятки з аудіо- і відеозаписами навіки дбайливо заховані пращурами від очей чужинців. На цій вдячній цілині й перебули три дні тої нескінченної ярмаркової штовханини, серед якої п'яні до свинства старою перетриманою славою голоси нав'язливо марили Вудстоком.

Про організаторів, організацію, натхненне теперішнє і перспективне майбутнє.

Історії фестивалю «Тарас Бульба-2002» дісталося три імені зверхників - Віталій Міщук, Олександр Пахолюк (властиво, організатори) та Сергій Чантурія (голова журі, представник оргкомітету в м.-г. Києві). За успіхи і неуспіхи заходу вся слава їм. За те, щоб гідно представити обличчя нововідродженої справи, відповдало журі, серед якого маємо згадати Юрія Шаріфова, Олександра Фещука, Сергія Шишкіна, Романа Люзана та Дмитра Добрий-Вечір. За те, щоб обличчя не було худим і покійницько-блідим, мали відповідати спонсори, яких настільки було багато, що логотипів бракувало тільки фестивальному банеру, а зачитувані під час концертів щораз новіші списки змушували думати, що десь під сценою поклали капелюха. Звичайно, що на сцені цей час були митці, на яких те обличчя мало стати схожим. Або навпаки. Але про них згодом.

За такої кількості зацікавлених в процесі осіб було неважко втратити нитку справи. Нові й нові учасники прибували щодня, відтак виступи не оцінювалися окремо по номінаціях, та й імовірна тривалість концертів змінювалася щохвилини. Особливого смаку виставі додавали інтермедії й містерії від дубненської мерії, яка використовувала фестивальну сцену за власним сценарієм Дня Незалежності (виступи самодіяльних колективів палаців культури, вручення премій «Кришталевий Жолудь», поклони-подяки, подяки-поклони) і власне з фестивалем рахувалася в останню чергу. З того виходили цікаві казуси - на урочистості відзначення мерією кращих лікарів і педагогів міста потрапляла роздражнена роком і спірітом молодь, а поважне зібрання людей похилого віку у VIP-зоні мусило віч-на-віч знайомитися з безкомпромісним львівським панком. Люди губилися поодинці і компаніями, але свято було неминуче.

Митці отримали більше, ніж зовсім нічого. По хвилині на те, щоб налаштуватися перед виступом (саундчек не передбачався), по п'ятнадцять хвилин на сцені (другого дня - по десять), і скупу як чоловіча сльоза увагу преси. Дорогу і харчування «ніхто нікому не обіцяв». Якщо раптом в умовах подібного існування мистецтва на шляху до культурного вибуху хтось із них покладе зуби ... на солодку кон'юнктурну ковбасу або простягне ноги ... за кордон, маєте коротку суб'єктивну згадку в анналах, які мають шанси стати єдиною писемною згадкою.

Нота-Нео. Перші ноти фестивалю-2002. Четверо поставних дівчаток, вбраних мавками, добре підкутими академічними голосами захищалися від озвірілої самограйки та семплованих ударних. Журі сказало, шо се автентика. Срібло фолькової номінації.

Jus Cogens. Злегка залякані доброю сценою підлітки десь на другому році знайомства з інструментами. З музики мав вийти чи то панк, чи то інді. Враження затяжного дитинства рятували вокаліст і сякий-такий басист. Решту нещадно бити по руках.

Ейфорія. Хеві московського покрою. За барабанами знайшовся тринадцятилітній ударник, якого брутальні хлопці колись навчили поганому. Дитина отримала відзнаку журі. Вокаліст пробував відзначитись артистизмом і під час виконання патетичної пісні про смерть рибалки на хрестоматійні слова вирішив випасти зі сцени вкупі з монітором і гітарою. Життя врятував Божий промисел.

Гурт мандрівних дяків «Вертеп». 7-8 людей серйозної зовнішності називаються мандрівними дяками і під не конче гармонійний, але методичний ансамбль найрізноманітніших інструментів справляють містичні враження і галюцинації. Труба, тромбон і саксофон буцім би натякають на імовірність джазу, але для поважних дядів-музикантів то ганьба і балаган. Балаганом бо і є. Третє місце фолк-номінації.

Западенські западляки. Одні з численного ряду мутантів, смертельно вражених репкор-струмом. Кач є, музику долой.

Кая. Просто амбітне поп-малятко.

Bram Stoker. Вихованим на байках капітана Зорча нічо не треба пояснювати. Виконувалися піснеспіви на теми «Тіко тебе нафіг треба» та «Вона сказала «Нє». Якщо все буде як є, Рівне матиме своїх Лєприконсів, а рокабіллі втратить свого Брема Стокера.

Бона. Одні з нечисленних адептів акустики. Враження сюди-туди милозвучні.

Raid. Враження прикрі. Всюдиформатний каліфорнійський поп-панк, зіпсутий поведінкою і співом недолугого вокаліста.

Soft. Враження поважніші. Nu-metal, сиріч кон'юнктура, але і не геть-то зоряна. Полюбляють Korn, System of a Down, Creed і таке всяке. Грають як знають, але зовсім собою не пишаються.

Dragon's Fly. Абсолютна загадка фестивалю. При тому, наскільки однозначно «проти» журі висловлювалось на рахунок «спорту на гітарах», найбільші спортсмени примудрилися забрати додому візднаку найкращого гітариста фестивалю. Все решта - бородатий інструментальний хеві-метал.

Олена Синьчук. Срібна поп-елюшка фестивалю. Коли ся снігова царівна зачєла співати, під дубненськими хмарами замрів цілком прозорий дівочий голос. Душа затіпалася і забагла тріп-хопу, чи принаймні чогось такого як би Sarah Brightman. Та якийсь підступний карабас за сценою хижо зблиснув оком, потер граблі та корявим чорним нігтем влупив по самограйці - і покотилася зі сцени Брітні Спірс про Уітні Х'юстон на мотив Ігоря Поклада. Перше місце у поп-номінації.

Бако. Відомі раніше як «Щось take». Під попередньою назвою колись творився час від часу потішний поп-фанк. Повний комфорт псував інфантильний в поведінці і текстах вокаліст. Вокаліст лишився, мелодика і будь-який слід оригінальності згубилися. Крім «хлопців-і-дівчат», про публіку вже не пам'ятають нічо.

Аромати. Мінімалісти і естети. Зміст деяких творів лягає в один рядок легко, як насінина на долоню: летів птах - сідав на дах. Крапка. Перевірте речення. Гітарист до того навісить трошки surf'у, ненав'язливий повільний ритм, а вокаліст успішно зімітує повну втрату дару ходити необережним птахом - повне 3D і вітер в обличчя. Відсутність ритм-секції, яку було замінено підкладкою, натякає на правомірність ефемерної назви і природність не меншої ефемерності складу.

Декорум. Хохма фестивалю. Якби Тарас Петриненко задумав спільний проект з «Iron Maiden», ми б таке мали на перших «Бульбах». «Декорум» дипломанти, «Iron Maiden» кусають лікті.

IQ. Те саме про «Сябрів» і «Limp Bizkit», скажімо. Відзнак не дістали.

Спалені вітрила. Якби не вокаліст, нове для української естради потрактування статевого акту («Запам'ятаємо цю мить») було б дорогого варте. Більше нічим не запам'яталися.

Калєкція. Як вони потрапили в ці ряди, сказати важко. Відіграли, як з компакту, «Громадянську» та «Пробач мені». Вимогу журі грати по дві пісні замість трьох (з огляду на брак часу) в умовах, зображених вище, розцінили як акт остаточного глуму над своєю творчістю і непомітно для всіх (що було неважко) до другої композиції доєднали ше й третю. Викривати їх було пізно.

Фаберже. Лауреати всього, чого хотіли, по вичерпанні ліміту міцності та ідей продовжують триматися на плаву. Нова вокалістка нічого не додала до вже раз і назавжди обраної лінії. Певно, і не могла. Дипломанти «ТБ-2002». Всьо.

Стара Хата. Академічний бенд (гітари, контрабас, скрипки) з доброю долею стьобу трактує українські народні пісні.

Спліт Тейл. Репкор-гімнастика.

Верховна Зрада. Це почало вже нагадувати «Muse» з масяниного мультика. Репкор-гімнастика-two-can-play-this-game. Двоє МС - хлопець і дівчина - по черзі вигукують ритмований текст антилюдського, антиособистісного і антигромадянського змісту. «Україна. Президент. Стабільність. Fuck You». Спроби співати закінчуються зле. Якщо все лишиться як є, буде другою «Сокирою Перуна» - у своїй ваговій категорії.

Bumble-Bee. Взірцевий в музичному розумінні панк. Все сказане і заспіване зі сцени пролунало одним з найпоказовіших гуцульських діалектів, що вже саме собою привертає увагу. Не соромляться те, що у мужів росте межи ніг, називати пуцькою, та й взагалі з усієї творчості струмує радість життя та алкоголю, навіяна вільним потрактуванням змісту буднів українського села.

Очеретяний Кіт. Тоже з усього видно, що старожили. Якісь речі в собі.

Без голови. Зважилися представити свого виробника і господарі. Нічого іншого, крім Янки, Зьоми та решти жінок-революцьонерок, при тому видиві в голову не влізло.

The Hills. Володарі золотої пальми першості по кількості і якості безсоромно знятого і вкраденого на одну виконавську одиницю. Перед очима мов живі постають «Whitesnake», «Queensryche», «Pretty Maids», голосно гикається дорогою до Дніпропетровська гуртові «Scorpions» і навіть окремо Бону Скотту - на тамтім світі. Ресторани і генделики нетерпляче чекають.

Команда Q100. То мав би бути якийсь фольк. Але басист гурту був у лікарні. Прикро. Певно, вся справа була в ньому.

Тостер. Гурт, який показав у Запоріжжі всьому світові свого вокаліста правильним боком, у Дубно й поготів не мав чого ховатися під сценою, і сміливо співав про те, що «Славутич» не пиво, «Славутич» - консерва». Правда, на автографи вокаліста вже не рвали.

Тиранія. Логічне продовження гурту «The Hills». Прототипи шукайте в середині дев'яностих.

ТАМ - Товариство Аматорських Музик. Четверо дивних зайд, які під сомбрерами ховали вічну присутність святого духа і вогненної води. Одна єдина річ, яку їм вдалося розпочати, звалася «Кохання-складна річ». То мав бути блюз. Три хвилини виступу з'ясували для присутніх, шо блюз - то теж вам не діти робити. Під відчайдушну недвозначну жестикуляцію працівника сцени блюз урвався на кульмінаційній ноті.

Бард. Ццікаві, дуже зіграні, нахабні і по-своєму артистичні фанкові пацани. Зробили два дуже гарні кавери на «Гадів» - «Весілля» та «Всьо Чотко». Всьо було б таки вийнятково суперово, якби до дивної міри не нагадувало перців.

Мед. Дитина колишнього учасника «Вуйків» Юрія Перетятка. Класичний хард, який роблять просто неповторним явищем загальний артистизм і зіграність гурту і божевільні котячі верхи вокаліста. В побуті то такий собі простецький дивакуватий гном.

Ледь Живі. Див. примітку до «Спліт Тейл».

Зайвий Рух. Крім сказаного про «Спліт Тейл», можна відзначити добру сценічну підготовку вокаліста, який просто хвилини не стояв на місті і вергав собою енергію одного Дніпрогесу.

Карна. Місцями досить мелодійний nu-metal. Приколов винахідливістю вокаліст, який розпочав виступ, граючи з ударником на одній установці.

Reactor. «Rammstein»-на-двох. На диво зверхні і обмежені чуваки.

Своя Сорочка. Колись давно на фестивалі «Обереги» гурт заявляли як «представників луцького музучилища». Гармонія, видно, викладається факультативно.

Просто Неба. Нема шо сказати. Поки голос вокаліста не покине нагадувати про братній «7Б», коментарі ліпше пропускати.

Outcry. Іще одні слухняні хардери.

Наталка Карпа. Поп-малятко з великим гонором, горлом і, очевидно, грішми.

Neon. Давно заморожений бріт-поп зі Львова.

Niagara. Яка різниця як то зветься, якщо гупає як прокляте і якесь стьобне стрибуче гавеня зі сцени під все це діло кричить «Мало!!» Другого дня фестивалю, коли вся програма скінчилася в пів-на-третю ночі, це була гарна кода.

З гостей заявилися Вій та Сергій Чантурія. Якщо виступ з чотирьох пісень - це програма, Вій зробив свою програму зважено і зі смаком. Проте за ними випустили зовсім не гідних цього місця «Dragon's Fly», і про цю зваженість і цей настрій було негайно забуто. Чантурії дісталося тільки дві речі, та завдяки прикінцевому звуку підкладку було важко відрізнити від живої гітари. Кода розсипалася, не долетівши до фінальних фанфарів.

Післямова

Схематично викладена в цифрі, ця подорож лишила по собі в голові свідка всієї цієї музики напрочуд живе і кольорове враження. Нікому не доводилось літати в минуле? На вулицях на тебе дивиться архітектура невизначеної часової приналежності, навіть від старовинного замку залишилися якісь дивовижні нори, а все решта розмазане по лінії часу совковою лопатою славетного радянського воїна. В газетах, де вчора на кожній сторінці на щодень з'являлося своє «сей рік не було нічого», з піною у рта одні українці доводять іншим українцям, шо вони правдивіші українці, ніж всі українці разом взяті, тим часом як читач, ба навіть і редактор живе в повному нерозумінні, нашо його так збочуватися і вигадувати якісь нові чудернацькі мови. Музика все ще служить світлим ідеалам партій, народів і виховує молодь «в дусі» або лізе на барикади замість набивати гаманці знавців кон'юнктури. А найкращим в світі кіном є кіно індійське, де в кінці співають всі дійові особі, навіть ті, хто не дотягнув до кінця сценарію.

uamusic.org.ua

оригінал статті