2011 #8 - Уривок з роману «Козацький роман», Леся Гончар, Руслан Найда, Дніпро

Дніпро, 2011 #8

На третій ранок, коли я вже увійшла в ритм безмобільного (принципово) сільського життя, скидають на мило мого ноутбука листа здому, хоча домовлялися без них. З холодком усередині відкриваю… А там – сама поетика і політ душі!

 «Дорога Дариночко! Я вперше вчора почув гурт «Вій» наживо у тісному рок-клубі біля вокзалу (діти впорядку і вечір провели у сусідів, ну дуже треба було підтримати хлопців, сподіваюсь, ти розумієш…)

Вдруге мені знесло дах… Уперше це зробив Джиммі Моррісон уже давненько. Що спільного у «Вія» з «Doors», що зірвали шифер з моєї козацької макітри чи то чуба? А що спільного в танку вогню індіанців і купальському багатті моїх пращурів? Що спільного у ритуалі входження на стезю війни захисників своєї землі, дітей нового континенту й висвяченням ножів гайдамаків Холодного Яру та чорним прапором  уже наших дідів із гаслом «Воля України або смерть»? Це дух. Його якість. І байдуже, чи то музика, чи скульптура, література чи театр  –  тільки дух робить ці твори Мистецтвом!

А Вію уже 20 років!

Щасливі люди – таке створити… А ті, хто розбалакує про бідних музикантів, голодних художників і скалічених артистів не розуміють – оце і є найбільше багатство: так зіграти, так торкнути душу й запалити вогонь у серці, навіть пробити на сльозу такого музичного невігласа, як я. Вони – найбагатші.

Поясню. Я розкошую в музиці й вслухаюся в слова. Коло мене всі, хто щось означав у житті й кого вже нема на цьому світі…

«Ходять хлопці на сторонці, 

хто під Богом, хто під сонцем,

Хто помер, а хто іще живий…»

І доки триває пісня – мої хлопці сидять навколо мене, перехиляють чарку чи перебирають струни (чи то їхні тіні?) – «і легко так мені із ними стало!»

Тоді заводять «Серпень догорає», і в грудях мені вже калатає від пристрасті:

Губи розтули, 

я тебе зігрію своїм подихом,

йди до мене йди!

запалю тебе я ніжним дотиком.

Talk about sexy and raw passion – if you know what I mean!

А тоді  –  раптом «Колискова 33»  і тільки ті, хто заколисував власних дітей ночами, відчують усю безодню болю від безвиході, коли нічого не можеш вдіяти… Здатність відчувати і  здатність співпереживати. Їм болить доля цієї країни і її дітей… Не тільки власних…

«Люлі-люлі, спатоньки, мої янголятонька,

Стою над колискою: що ж вам дати їстоньки? 

Третій день у хаті 

висить морок голоду…

…хай вас ніч понесе на чорнім крилі,

вже немає значення чи мені пробачите,

всі ми прах, - хай земля йде до землі…

…не хрестом так вилами, Бог тебе помилує…»

Виходив з того концерту, дійсність навколо розворушена, і душа співає – в голові звучить ще довго і всеперемагаюче з «Троїцької пісні»:

Спечемо житній хліб на освяченій воді,

щоб його на поле винесли дівчата молоді.

Розвивайся, зело, розливайся весело,

щоб вже до нас у двір красне літечко

Прийшло!

Думалось таке (навіть не пилося): Вони найсильніші! Вижити в умовах спочатку заборони, потім спланованої ігнорації та кастрації всього, що розпалює «вогонь новий», вижити в умовах, планомірно створених «незалежною» державою, коли творчістю сім’ю не прогодуєш, вижити і не зрадити Мистецтву й Україні.  Хто розчленив труп священної корови наших предків і згодовує нам і нашим дітям це паскудство як концептуальне мистецтво України? Мені насправді хочеться відкопати дідівську шаблю і зробити концептуальну скульптуру з таких художничків.  А творчість «Вія» таке бажання розпалює у справжній «вогонь новий».  Якби сталося диво у нашій розшарпаній країні й музиканти такого калібру грали б на стадіоні (скажім на Євро 12), а не в тісному рок-клубі – то й дісність би витворювалась зовсім інша. Така, якої ми всі прагнемо для своїх дітей і для себе.  Я собі знайшов друзів. Знайшов однодумців. Це – авангард нашого покоління – покоління ренесансних дев’яностих!

Леся Гончар, Руслан Найда

оригінал статті