2009-04-09 - Зірки для внутрішнього користування, Галицький Кореспондент

Галицький Кореспондент, 2008-04-09 #13

Свого часу Йосиф Віссаріонович придумав геніальну штуку - поміняти рейки для поїздів на інший розмір, ніж у Європі. Мовляв, коли почнеться війна, то поки агресор колеса на поїздах мінятиме, Червона Армія встигне дати гідну відсіч. Тоді, мабуть, і народився вираз «для внутрішнього користування». Тобто одне для совка, а друге - назовні, для Європи. Нічого не змінилося і зараз, в Україні. Наш вітчизняний псевдо шоу-бізнес працює за цілком совковими рецептами: в країні розкручується продукт найнижчої якості, аби найскоріше відбити вкладене бабло. І мегаармія артистів «для внутрішнього споживання» втюхується у вуха споживачів, як поп-корн у кінотеатрах: начебто все так, як у Європі, але спробуйте запропонувати цей продукт там, і у відповідь відловите реакцію на зразок «що це??? з якого століття???».

Поки одні стрижуть тут гроші, з кожним роком збільшується кількість артистів, завдяки яким Україна стає відомою не тільки через політичну шизофренію. Яскравий приклад - «Гайдамаки», які потрапили на сьому сходинку європейського хіт-параду співів світу "World Musics Chart Europe". А ще: київська «ДахаБраха» вже четвертий рік поспіль з фурором грає в клубах і на фестивалях у Польщі, Німеччині, Австрії, Англії... А ще: кам'янець-подільський гурт «Пропала Грамота» днями вирушив у місячний тур до Чехії... А ще: івано-франківська «Перкалаба» вже вчетверте відправилася у великий європейський тур. А тепер включіть радіо чи телевізор - і кого ви там побачите? Безліч клонів «Фабрики зірок». От і виникає питання: коли ж рейки будуть однакового розміру?

Сергій Коваленко, музичний експерт:

Я не ділитиму всіх цих музикантів на попсу і непопсу. Не рахуватиму, хто і скільки заробляє. Говоритиму про цінність самої музики, естетичну, розуміється, цінність. Комерційна музика (яка спочатку направлена на заробіток грошей, в яку вкладаються конкретні гроші на розкручування, рекламу, кліпи, і, відповідно, інвестор хоче відбити ці гроші та отримати прибуток) бачиться мені малоцінною естетично. Але для України це явище порівняно нове. Ще не приїлося, так би мовити. І люди охоче приймають комерційні пісні, причесані і солодкі. Вони приємні на слух, в них про любов, про красу, про все, чого українцям зараз не вистачає. Не кажу, що це погано. Такий зараз період. І для нього ця музика підходить.

Але якщо ви повезете таких музикантів (Білик, Повалій, Могилевська і так далі) на Захід, то ви побачите, що ніякого інтересу вони серед європейців не викличуть. Європейцям це приїлося вже дуже давно. Вони за версту чують, що продукт зроблений, щоб вибити з них гроші - і тільки. Європейці закидатимуть помідорами виступ на концерті під фанеру. Для них це образа. А наші нормально їдять такий продукт.

І поглянемо на зворотний бік процесу. Некомерційна, або, можливо, не до кінця комерційна, музика. Люди співають від того, що просто не можуть не співати. Щирість підкуповує. І вони «на ура» йдуть в Європі. Їх гастрольний час із задоволенням скуповують європейські клуби. І заробляють, між іншим, гроші на цьому. Під їхні живі концерти випиваються цистерни пива і з'їдаються тонни ковбасок. Європейці відчувають цю щирість і енергію, що пре. І злітаються, як мухи на мед, зарядитися енергією українського виробництва.

А що ж із цими музикантами відбувається в Україні? А Україні вони потрібні тільки жменьці їхньої «вузької аудиторії». Це якісь естети і любителі, які теж чують цю енергію. Їх не дуже багато, але вони існують. Широка публіка навіть не знає, що таке в Україні є. Інвестори, відчуваючи потреби ринку, не поспішають вкладати гроші, телеканали і радіостанції хочуть тільки рейтингових артистів. І виходить замкнуте коло.
Росія вже давно розкусила, що і на некомерційних проектах можна, виявляється, запрацювати. Ту ж «Перкалабу» в Москві знають більше, ніж в Україні. Або пригадайте бум на «ВВ» в Росії. Прикладів не бракує.

Сподіватимемося, що енергія музикантів все-таки розірве це коло, і на велику сцену вийдуть «Перкалаба», «Гайдамаки», «От вінта», «Сонцекльош», «ДрахаБраха», «Ботаніка»...

Сергій [Little] Литвинюк, менеджер групи «Вій»:

З одного боку, «залізна завіса» начебто давно зруйнована і українські виконавці все частіше з'являються на світових концертних майданчиках. Але з іншого - ця сама «завіса» є... Тому що більшість наших виконавців, виступаючи за кордоном, все ж більше працюють для української діаспори. Ті ж самі артисти і в Україні теж збирають майдани та майданчики. Діаспору можна зрозуміти, вона ностальгує... Чому ж популярні в Україні артисти не цікаві «аборигенам» Європи, Америки etc.? Можливо, ми ще не доросли до глобального виходу на світову сцену. Але ж працюють на великих міжнародних фестах і заходах деякі наші команди («Гайдамаки», «Кому Вниз», «Перкалаба», «Піккардійська Терція»...), отримуючи схвальні відгуки від авторитетних ЗМІ. Професіоналізм, грамотний менеджмент... та й музика в них цікава! Ось для них «залізна завіса» впала, а міністерство культури - це вислів з підручника історії. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що дійсно конкурентноздатні виконавці (не зі своєї провини) досить рідко виступають на батьківщині. І справа тут не в гонорарах. «Внутрішньоринкові зірки» коштують значно більше. Скласти конкуренцію чиновникам від культури, які вирішують, хто буде виступати, дуже і дуже проблематично. Та й головний критерій вибору виконавців - не якість, а родинні (чи якісь інші) зв'язки... Вони не хочуть чи не можуть зрозуміти, що культурна самоізоляція ні до чого доброго не приведе...

Юля Філоненко, журналіст:

Європа знає одних українських виконавців, Україна - зовсім інших. Мотивація закордонного промоутера досить проста: зробити якісне шоу, заробити грошей та «балів» за добрий смак. Тому Європа знайомиться з Україною через «Перкалабу», «Гайдамаків» та «ДахуБраху».

Мотивація вітчизняного промоутера нагадує біг у лабіринті гри Half Life. Найжахливіший монстр цього лабіринту - це існуючий культурний курс країни, який, по суті, є залишками совєтской пропаганди. Пропаганда в культурній сфері діє м'яко та не дуже помітно, але це дуже, дуже ефективна річ. Народ не повинен замислюватись - це просте правило управління наші політики таки зуміли винести із досвіду СРСР, судячи з того, чим саме зомбують наш народ з «голубих екранів». Для того, щоб домовитися з цим монстром, потрібно демонструвати людям когось, хто не викликає сильних емоцій у дорослої людини. Основними якостями, потрібними майбутній «зірці екрану», стають керованість та відсутність власної думки. Зовнішність значно легше коректувати, ніж власну життєву позицію. Одна моя подружка працює гримером на телебаченні. Вона постійно скаржиться, що гримувати біомасу (так вони називають поп-дівчат) іноді просто неможливо - то волосся нарощене відпадає, то нерівно розподілений по губах силікон вилазить - доводиться маскувати. А співати взагалі може хтось інший - все одно фанєра майже всюди.

Крім того, в лабіринті трапляються менші, але не менш страшні монстри - спонсори, батьки талантів, персональні уподобання серйозних людей, вибори і таке інше. Народ при таких умовах має їсти, що дають, і не заважати нещасному промоутерові пробиратися жахливими переходами.

Влад Требуня

оригінал статті